шкрябати
ШКРЯ́БАТИ, аю, аєш, недок.
1. що. Видавати різкі звуки, скребучи чимсь по чому-небудь.
Вже скрипнули хатні двері, вже шкрябають немудрі селянські засуви (Ю. Збанацький);
Шкрябали перами писарі за столами (А. Головко);
В миснику шкрябають голодні миші (Мирослав Ірчан);
Вовтузилися біля столика діти, виразно шкрябали дерев'яними ложками об миску (Г. Епік);
Ялиця .. знову поволі почала випростуватися, шкрябаючи гілками по глині (І. Муратов);
Він підняв руку і, наче пазурами, шкрябав пальцями шибку (О. Донченко).
2. що. Робити подряпини, чіпляючи чим-небудь гострим, жорстким; дряпати.
Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ноги підколювалися (Б. Грінченко);
Потому [Альоша] кинувся назад і швидко почав дзюбати й шкрябати жорстку черінь між скелями (І. Микитенко);
На мілині колеса водохода шкрябатимуть дно (О. Донченко);
Прихилився [Мамай] до закуреної, аж чорної стінки й знічев'я заходився тим шильцем шкрябати брудний вологий мур (О. Ільченко);
// Зчищати, здирати чимсь гострим що-небудь.
Зігнувшись коло воріт, як злодії, Микита й Настя шкрябають ножами чорні плями на воротах (С. Васильченко);
[Надія:] Хіба тобі дітей виховувати?! Палубу! Палубу тобі шкрябати! (З. Мороз);
// розм. Чухати, дряпати тіло.
Люди щось говорили, викрикували, шкрябали собі голови... (М. Коцюбинський);
Марійка до крові шкрябала тіло (А. Головко).
3. що, перен., зневажл. Недбало, абияк писати (літературні твори).
– Поет сатиру шкряба!.. (В. Самійленко);
Я шкрябав вірші і тинявсь по місту (Л. Первомайський);
Після милих привітань – Настя... до атаки: – Це ж про мене там, у вас, шкрябають писаки (С. Олійник);
[Романюк:] Ти чоловік добре грамотний, начитаний, сам шкрябаєш пісні, дивись, голубе, щоб все було культурно (О. Корнійчук).
4. що і без дод., розм. Мілко, абияк орати.
Хто мав який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засівав (Панас Мирний);
– І як ми ген туди далі, років за десять, у світі й житимемо? Народу ж намножиться. І так тієї землі – ось і в нашій громаді – і по три чвертки на душу немає. Шкрябаєш, шкрябаєш її, сердешну, а того хліба з неї всилу до весни дотягнеш. А тоді що буде? (А. Головко).
5. кого, перен., розм. Турбувати, непокоїти, дратувати кого-небудь.
Сопкін почував, як щось починало шкрябать його всередині (С. Васильченко);
Він якоюсь частинкою своєї совісті відчував свою провину, щось десь шкрябало, але повернутися назад не міг, бо від цього його директорський престиж дещо б запилився (М. Ю. Тарновський);
Гервасія Салогана і досі звуть не управителем, а теж економом, і це неабияк шкрябає гоноровитого попихача (М. Стельмах).
◇ (1) На се́рці (за печі́нку) шкря́бає, безос. – про почуття турботи, неспокою, роздратування тощо, яке кого-небудь охоплює.
Од слів твоїх на серці шкряба (В. Сосюра).
Словник української мови (СУМ-20)