шуршати
ШУРША́ТИ, шу́, ши́ш, недок., розм.
Те саме, що шу́рхати 1.
Бризкає звуками метал кіс, шуршать сталеві змії в траві, сліпучо поблискують у проміннях сонця (Г. Хоткевич);
Постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні (М. Коцюбинський);
По сірому асфальту шинами шуршать блакитні тролейбуси і автобуси (П. Панч);
Дощ шуршить по стінах і покрівлях (П. Дорошко);
* Образно. Розгортала шорстке листя огудини рукою, а огірків не бачила. Вирве який – укине в пелену задумано, і ще в листі огудини – шур! шур!.. Аж і не листя то зовсім огіркове, пов'яле од спеки, а спогади, спогади... А вона розгортає їх, шуршить ними. Шукає чого? (А. Головко).
◇ (1) В одну́ шуршу́ з ким, фам. – заодно.
– Неначе в тюрму запер отой... ваш заступник, чи що .. – з дитячою безпосередністю переконувала дівчина. – Звісно, й мама в одну шуршу з тим інженером: нехай, каже, лікується (Іван Ле).
Словник української мови (СУМ-20)