шуршати
ШУРША́ТИ, шу́, ши́ш, недок., розм. Те саме, що шу́рхати 1.
Бризкає звуками метал кіс, шуршать сталеві змії в траві, сліпучо поблискують у проміннях сонця (Хотк., II, 1966, 339);
Постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні (Коцюб., II, 1955, 351);
По сірому асфальту шинами шуршать блакитні тролейбуси і автобуси (Панч, На калин, мості, 1965, 273);
Дощ шуршить по стінах і покрівлях (Дор., Передгроззя, 1935, 85);
*Образно. Розгортала шорстке листя огудини рукою, а огірків не бачила. Вирве який — укине в пелену задумано, і ще в листі огудини — шур! шур!.. Аж і не листя то зовсім огіркове, пов’яле од спеки, а спогади, спогади… А вона розгортає їх, шуршить ними. Шукає чого? (Головко, І, 1957, 232).
Словник української мови (СУМ-11)