щебетати
ЩЕБЕТА́ТИ, ечу́, е́чеш, недок.
1. Видавати щебет (у 1 знач.).
Там на горі на високій щебетала сойка (з коломийки);
В густім зеленім березовім гаю над Дністром весело щебетали пташки (І. Франко);
Жайворонки, як не перервуться, щебечуть (Панас Мирний);
Табунець щигликів, щебечучи, жваво пролетів над нами (О. Копиленко);
Привітно щебетали синиці (Л. Дмитерко);
* Образно. Добре нашому Струмкові Щебетати По діброві, А ще краще – В чистім полі, У широкому Роздоллі (М. Стельмах);
Усадовив [цирульник] поета на табуретку, і над його вухами довго цвірінькали й щебетали гострі ножиці, знімаючи з шиї та голови буйно відросле волосся й двомісячну бороду (З. Тулуб).
2. перен. Говорити, розмовляти швидко, жваво (перев. про жінок і дітей).
Попрали дівчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посідали й поїхали додому, свіжі да веселі; щебечуть як ластівки (П. Куліш);
Малі діти грілися на весняному сонці й голосно щебетали (І. Нечуй-Левицький);
Вся осяяна дитячим щастям, жива, рухлива, Ялу щебетала про садок, музику і ритмічні танки (Олесь Досвітній);
// Ласкаво промовляти, проказувати що-небудь, запобігаючи перед кимсь.
– Як ваше здоров'я? Як вам цю ніч спалося? які квітки снились? – почав щебетати веселий панич (І. Нечуй-Левицький);
– Ой, та й довго не показувався. Чи загордився, чи дорогу до нас забув? – щебетала біля нього Лариса (Яків Баш).
Словник української мови (СУМ-20)