традиція
У своєму буквальному смислі слово «традиція» охоплює все те в нашій культурі, що було успадковано і передано нам з минулого. У цьому всеосяжному смислі тільки нетрадиційна для культури річ є явно новою чи вочевидь недовговічною, хоча в загальноприйнятому вжитку традицію відносять до сфери звичаїв, церемоній, вірувань та інституцій, які є не просто давніми, але що їм ми приписуємо особливу цінність для сьогодення. Загалом ідеться про цінність моральну чи релігійну, однак може йтися і про політичну або освітню цінність. У будь-якій події так звана традиція є складником культури, який постає в далекому чи близькому минулому, але оцінюється в сьогоденні у своїй функціональній чи ритуальній площині. Інтерес до поняття традиції збудився на початку дев’ятнадцятого століття. Це був час, коли наслідками двох великих революцій – демократичної та індустріальної, – здавалося, мало стати вимивання (якщо не цілковите знищення) багатьох найдавніших складових західної культурної і соціальної спадщини: як здається, найпоказовішими явищами є занепад розширеної родини, місцевих громад, церковних приходів, цехів, ремісництва, а також аристократії і монархії. На Заході виникло змістовне розрізнення між «традицією» і «сучасністю». У літературі, мистецтві філософії та політиці ми знаходимо галасливу і часто небезпідставну критику революції, реформування і, звичайно, сучасності як категорій. Критикували їх «традиціоналісти», а від початку 1830-х років – новоявлені «консерватори» у сфері політики і культури. Коло людей, які вивчали традиції та історичне минуле, вочевидь обмежувалося здебільшого любителями давнини і сентименталістами. У дев’ятнадцятому столітті – головним чином у річищі цілісної реакції на індивідуалізм, заснований на природному праві, – дослідження традиції фактично стало основним предметом виникаючих суспільних наук, зокрема антропології, соціології, порівняльної філології і фольклористики. Ретельне вивчення важливих для сьогодення традицій, як здавалося, дозволяло прочинити вікно у минуле. Слово «традиція» стало в пригоді в процесі формування однієї з важливих для західної суспільної думки дев’ятнадцятого і двадцятого століть типологій. Протиставлення традиційного і сучасного набуло дуже чіткого типологічного значення, охоплюючи всі сфери починаючи від політики і закінчуючи мистецтвом. Понад те, специфічний перехід від традиційного до сучасного в Західній Європі на схилку вісімнадцятого століття був розширений до рівня парадигми, покликаної відобразити весь світ, узгодити його минуле і теперішнє. Відтак такі протиставлення, як «статус versus (проти) договору» Мена, «традиційне versus демократичного» Токвіля, «феодали versus буржуазії» Маркса, «традиційне versus раціонального» Вебера і «механістичне versus органічного» Дюркгейма, теж можна вважати концептуально закоріненими в західному понятті «великої перебудови». Також була підключена і динаміка: твердження про те, що процес розвою природно і нормально відбувається у напрямку від традиції до сучасності і що відповідальність просвічених державних діячів полягає в сприянні цьому розвитку за допомогою всіх можливих засобів. Конт, Маркс і Лестер Вард імпліцитно вірили у дію непорушного закону, який спричиняє щоденне перетворення традиційного суспільства в сучасне, котре вони визначали по-різному – як капіталістичне, соціалістичне, технологічне, демократичне, індивідуалістичне тощо. Помаленьку розходження між традиційним і сучасним набули характеру протистояння; отже, те, що є в цьому світі традиційним, є внутрішнім і потребує підтримки. Більшість західних економістів дійшли висновку про те, що модернізація була несвідомим стремлінням і політичною метою «традиційно» орієнтованих людей у всьому світі; допомога Заходу країнам третього світу глибоко закорінена в цілковито етноцентричній типології, що сьогодні отримує свій найяскравіший прояв у діяльності Світового банку. (Див. також прогрес.)
Енциклопедія політичної думки