ач
АЧ, розм.
1. виг. Уживається для вираження здивування, докору, незадоволення, захоплення і т. ін.
— Ач, утекла!.. — мовить він голосно. — Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дівчина ж! (Мирний, II, 1954, 72);
— Ач, привітався, ледве підняв бриля, — скипів Аркадій Петрович (Коцюб., II, 1955, 396).
2. част. Уживається (часто в сполученні з який, як), щоб звернути чиюсь увагу на кого-, що-небудь.
Дивилися та дивувались На новобранця чабани, Та промовляли, що й вони Таки не дурні: — Ач якого Собі ми виблагали в бога Самодержавця (Шевч., II, 1953, 352);
— Та який вінок сплела. Ач як гарно їй у віночку! — додала Христя, зиркнувши на Одарочку (Мирний, І, 1954, 253);
— Ач яку новину сказав! (Ю. Янов., І, 1958, 520).
Словник української мови (СУМ-11)