бездушний
БЕЗДУ́ШНИЙ, а, е.
1. Який нічого не почуває, не відчував (про неживу природу, речі в протиставленні їх живим істотам).
З прислугою [пані] обходилася, як з худобою або бездушними меблями (Фр., III, 1950, 153);
Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почував (Коцюб., II, 1955, 224);
// Позбавлений життя; мертвий.
Хвастун бездушний повалився (Котл., І, 1952, 237);
Там мої холодні очі По смерті закриють І бездушне моє тіло В тихий гріб зариють (Рудан., Тв., 1956, 74);
Музо моя — госте одинокої душі!..Хіба ж моїй душі сконать так у бездушній пустині..? (Мирний, V, 1955, 343).
2. Позбавлений гуманних почуттів; безсердечний, жорстокий.
Тоді війною звали братовбійство… Бездушну помсту звали правосуддям (Л. Укр., І, 1951, 53);
Тільки пуста, бездушна людина могла б діяти так, не даючи ради своїм, вчинкам (Ле, Міжгір’я, 1953, 54).
3. Байдужий, холодний.
— Що можу я йому написати? Бездушний лист про різні питання, про міські новини (Л. Укр., III, 1952, 583);
Ніщо в ньому не нагадувало того бездушного педанта, яким Каргат показав себе вранці (Шовк., Інженери, 1956, 115).
Словник української мови (СУМ-11)