бриніти
БРИНІ́ТИ, ни́ть, недок.
1. Утворювати дзвенячий протяжний звук (перев. про струни і т. ін.); дзвеніти.
Там бубни й сопілки бринять (Л. Укр., IV, 1954, 122);
// Дзвінко звучати.
Тонкий голосок її.. бринів, як струна, і вона вела ним довго-довго (Мирний, І, 1954, 252);
*Образно. І дзвінке повітря, і дзвінкі гори, і ліси, здавалося, все починало від кожного слова бриніти, як грандіозна мембрана (Гончар, І, 1954, 81);
// Дзижчати (про комах).
Над Селеновою головою бриніли комарі дивними голосами (Март., Тв., 1954, 110);
Бриніли бджолині крила у виноградній лозі (Кучер, Чорноморці, 1948, 9);
// Дзюрчати (про воду).
А в Перейму річки біжать, бігли ж вони, аж бриніли (Чуб., III, 1872, 220);
З гір потоки плинуть, рвуться. Струмені бринять (Ус., Листя.., 1956, 47).
2. Яскраво вирізнятися своїм кольором (звичайно червоним) при цвітінні, дозріванні (про квіти, плоди).
Аби почала перша маківочка бриніти, вже й угледить [Горпина], і зараз вирве й любує вю [нею] (Вовчок, І, 1955, 68).
3. Блищати, виблискувати.
Бринять багнети, ви-струнчені скісно (Бажан, І, 1946, 69);
На очах Любові Максимівни бриніли сльози (Собко, Звич. життя, 1957, 137).
Словник української мови (СУМ-11)