бриніти
БРИНІ́ТИ, ни́ть, недок.
1. Утворювати дзвінкий протяжний звук; дзвеніти.
Там бубни й сопілки бринять (Леся Українка);
// Дзвінко звучати.
Тонкий голосок її .. бринів, як струна, і вона вела ним довго-довго (Панас Мирний);
Натягнуті линви бриніли струнами (С. Чорнобривець);
Бринять у тиші пилочки цикад (Л. Костенко);
* Образно. І дзвінке повітря, і дзвінкі гори, і ліси, здавалося, все починало від кожного слова бриніти, як грандіозна мембрана (О. Гончар);
// Дзижчати (про комах).
Над Селеновою головою бриніли комарі дивними голосами (Л. Мартович);
Бриніли бджолині крила у виноградній лозі (В. Кучер);
// Дзюрчати (про воду).
А в Перейму річки біжать, бігли ж вони, аж бриніли (П. Чубинський);
З гір потоки плинуть, рвуться, Струмені бринять (П. Усенко).
2. Яскраво вирізнятися своїм кольором.
Аби почала перша маківочка бриніти, вже й угледить [Горпина], і зараз вирве й любує [любується] ню [нею] (Марко Вовчок);
А гаї весна любила, А гаї були при ній, І весна їм ноги мила, І метеличок бринів (М. Вінграновський).
3. Блищати, виблискувати.
Сльози підступали йому до горла, давили, бриніли на віях і застилали перед ним усе якоюсь імлою (С. Черкасенко);
Бринять багнети, виструнчені скісно (М. Бажан);
На очах Любові Максимівни бриніли сльози (В. Собко).
Словник української мови (СУМ-20)