бучно
БУ́ЧНО. Присл. до бучни́й.
Гучно, бучно, — а п’яти мерзнуть (Укр.. присл.., 1955, 179);
Колись ті бенкети цілими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися (Мирний, III, 1954, 191);
Бучно їх у шахти виряджали (Тер., Правда, 1952, 87);
Бучно й рішуче ввалилися вони [старшини] до гродського суду (Тулуб, Людолови, І, 1957, 44);
// у знач. присудк. сл.
Поглядав я на улицю. Бучно було всюди (Рудан., Тв., 1956, 60).
Словник української мови (СУМ-11)