вайло
ВАЙЛО́, а́, ч. і ж., розм. Неповоротка, незграбна людина; тюхтій.
Біда якомусь вайлові, якщо він потрапить Багірову під руку в таку мить! (Гончар, III, 1959, 188);
// зневажл., лайл.
Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо хоче буть магістром (Н.-Лев., І, 1956, 608);
— Гей, ти, вайло! — гукала вона на неї, коли Гафійці ненароком вилітало з рук веретено (Коцюб., II, 1955, 31).
Словник української мови (СУМ-11)