вайло
ВАЙЛО́, а́, ч. і с., розм.
Неповоротка, незграбна людина; тюхтій.
Біда якомусь вайлові, якщо він потрапить Багірову під руку в таку мить! (О. Гончар);
– Та отож якраз Дністер, – смішно перевалюючись після довгої їзди на коні, сказав дебелий вайло і пішов просто в чоботях у воду (С. Тельнюк);
// лайл.
Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо хоче буть магістром (І. Нечуй-Левицький);
– Гей, ти, вайло! – гукала вона [Маланка] на неї, коли Гафійці ненароком вилітало з рук веретено (М. Коцюбинський);
Хоч би цей Іван був моторнiший! Таке вайло, батiг з клоччя, лемiшка чортова! (Б. Грінченко).
Словник української мови (СУМ-20)