ведмідь
ВЕДМІ́ДЬ, ме́дя, ч.
1. Великий хижий ссавець з незграбним масивним тілом, укритий густою шерстю.
В бору плодились кабани, Ведмідь і сарна прудконога (Щог., Поезії, 1958, 359);
А понад тим глуха тиша довкола, переривана ніби стрекотом вивірки на гілляці або риком ведмедя в чагарі (Фр., II, 1950, 92);
Тут усі були мисливці і знали, що значить не мати патрона, коли на тебе йде ведмідь (Багмут, Опов., 1959, 30);
По берегах північних морів і на плавучих крижинах Північного Льодовитого океану зустрічається білий ведмідь (Зоол., 1957, 3);
*У порівн. Денис повертався, як ведмідь за горобцями: пекли ботинки (Тют., Вир, 1964, 341).
◊ Ведмі́дь на ву́хо наступи́в див. наступа́ти.
2. перен., розм. Про незграбну, неповоротку людину.
Ще тут живе шведка, панна, ведмідь той вчений… ся не спокусить нікого — ні! (Вовчок, І, 1955, 376);
Данько не мав, звісно, найменшої охоти попадатися в лапи такому ведмедеві [вартовому] (Гончар, Таврія.., 1957, 67).
3. розм. Суміш різних вин або суміш вина з чаєм чи кофе.
— Як вип’ю цього ведмедя ще одну чарку, то.. так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній нозі (Н.-Лев., III, 1956, 115).
Словник української мови (СУМ-11)