веліти
ВЕЛІ́ТИ, лю́, ли́ш, недок. і док.
1. Давати розпорядження, наказувати.
Вели сестрі моїй Фамарі, Щоб коржика мені спекла (Шевч., II, 1953, 72);
Большакову й другому санітару він діставав.. гвинтівки з багнетами і велів тримати напоготові (Ю. Янов., І, 1958, 121);
// Прохати, доручати зробити що-небудь.
— Веліли кланятися вам хазяйка і прохали у куми (Мирний, IV, 1955, 57);
// із запереч. не. Забороняти, не дозволяти.
— Батько не велить дружитися.., — крутив парубок, дивлячись кудись убік (Коцюб., І, 1955, 248);
З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий (Вас., II, 1959, 467).
2. перен. Вимагати, вважаючи правильним.
[Кугут:] Ти ж, Семене, зостанешся надворі, а ми підемо в хату, бо так закон велить (Кроп., І, 1958, 91);
І все було, як добрий тон велить (Рильський, І, 1956, 157).
Словник української мови (СУМ-11)