верба
ВЕРБА́, и́, ж. Дерево або кущ з гнучким гіллям, цілісними листками і зібраними в сережки одностатевими квітками.
А над самою водою Верба похилилась (Шевч., II, 1953, 8);
Хутірець обріс вербами та осокорами (Мик., II, 1957, 18).
∆ Плаку́ча верба́ — вид верби, що має довгі звисаючі гілки.
З опущеним віттям стоять на острові старі плакучі верби (Гончар, Партиз. іскра, 1958, 121).
◊ Ве́рби золоті́ росту́ть де, за ким — про недоладні, нерозумні дії кого-небудь.
Де Хаброня ступить, там золоті верби ростуть (Н.-Лев., III, 1956, 258);
На вербі́ гру́ші — безглузда вигадка, нісенітниця.
— Ти розкажеш такого, що на вербі груші, а на сосні яблука ростуть (Вовчок, І, 1955, 319).
Словник української мови (СУМ-11)