верба
ВЕРБА́, и́, ж.
Дерево або кущ родини вербових із гнучким гіллям, цілісними листками і зібраними в сережки одностатевими дводомними квітками.
А над самою водою Верба похилилась (Т. Шевченко);
Хутірець обріс вербами та осокорами (І. Микитенко);
Вже тиха осінь ходить берегами, на вербах трусить листячко руде (Л. Костенко).
△ (1) Плаку́ча верба́ – вид верби з довгими обвислими гілками.
З опущеним віттям стоять на острові старі плакучі верби (О. Гончар);
Пори року – повільні, однаково сумні, мов плакучі верби, не приносили їй нічого (П. Загребельний).
◇ (2) Золоті́ ве́рби росту́ть <�Золоте́ ве́рб'я росте́>:
а) нічого путнього не виходить.
Куди не повернешся – золоте верб'я росте (Номис);
– Від його панського слова золоті верби ростуть (М. Стельмах);
б) (перев. за ким) хто-небудь дуже везучий, щасливий; все виходить у когось.
“Золоте верб'я за ним росте”, – говорять про щасливого, всіма любленого чоловіка, що ширить довкола себе радість і задоволення (з переказу);
От тепер, думаю, щось та буде, бо де Хаброня ступить, там золоті верби ростуть (І. Нечуй-Левицький);
“Ростуть за ним золоті верби”, – кажуть у Галичині про доброзичливу людину, що залишає по собі добрі спогади (із журн.);
На вербі́ гру́ші див. гру́ша;
Пови́снути на гілля́ці (на вербі́) див. повиса́ти;
Така́ пра́вда, як на вербі́ гру́ші див. пра́вда;
Як ви́росте гарбу́з на вербі́ див. гарбу́з;
Як (мов, ні́би і т. ін.) чорт до сухо́ї верби́ див. чорт;
Як (мов, ні́би і т. ін.) чорт у суху́ гру́шу (рідко гру́шку) (у стару́ вербу́) див. чорт.
Словник української мови (СУМ-20)