видко
ВИ́ДКО, розм.
1. присудк. сл. Те саме, що ви́дно 1, 2.
Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечко від церкви, з віконечок видко Дніпро (Вовчок, I, 1955, 320);
Видко село, горять шибки від сонця (Ю. Янов., IV, 1959, 9);
Надворі видко, як удень: місяць стоїть серед неба (Н.-Лев., III, 1956, 275).
2. вставн. сл. Те саме, що ви́дно 3.
Мар’я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася (Мирний, III, 1954, 240);
Отямилась [Зінька] тільки на городі, в дядька Гордія — видко, впала через тин, як бігла (Головко, II, 1957, 75).
Словник української мови (СУМ-11)