викрикувати
ВИКРИ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́КРИКНУТИ, ну, неш, док., перех. і без додатка. Дуже голосно вимовляти, вигукувати що-небудь або раз у раз уривчасто кричати.
Там, серед одного двору, стояла молодиця ще з заспаним лицем, нерозчісаною головою і голосно викрикувала на всю околицю: тю-тю, курочки, тю-тю-тю-тьу! (Мирний, І, 1954, 236);
Як почне пані обмирати та стогнати, та в крик викрикувати (Вовчок, I, 1955, 127);
Отой Антін, що онде п’яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий (Стеф., І, 1949, 13);
Помітивши над собою Яреська, раптом викрикнув [Старков] з силою: — Бери коня! Рятуйсь! (Гончар, Таврія.., 1957, 612).
Словник української мови (СУМ-11)