вимолювати
ВИМО́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́МОЛИТИ, лю, лиш, док., перех. Дуже або принижено благаючи, випрошувати, домагатися чого-небудь.
Та й хліба свого ніколи не вистачає. Щороку батьки позичають в Сироватки, вимолюють по пуду, по півпуда (М. Ол., Чуєш.., 1959, 34);
І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка (Шевч., І, 1951, 239);
[Любовицька:] Верніть його зараз, я кинусь перед ним на коліна, я вимолю в нього прощення (Коч., II, 1956, 396);
// заст. Молячись, випрошувати що-небудь.
Жінка, провівши його очима до воріт, опускається на коліна перед божою матір’ю, яка ледь-ледь поблискує срібними шатами. В своєї захисниці Василина вимолює долю (Стельмах, І, 1962, 587);
[Маруся:] Я плакала, богу молилася. [Василь:] Ну, та й що вимолила? (Мирний, V, 1955, 113).
Словник української мови (СУМ-11)