вихорець
ВИХОРЕ́ЦЬ¹, рця́, ч.
1. Зменш. до ви́хор¹ 1.
Попереду з путівця пурхає клапоть пилу, другий, зводиться вихорець (Ю. Янов., II, 1954, 199);
Ген біля Домашиної хати зав’юнилось, завирувало, затріпотіло — народжувався малий вихорець (Гуц., Скупана.., 1965, 88).
2. у знач. присл. вихорце́м. Швидко.
Та лиш тільки вона [Ганна Михайлівна] наблизилась, дівчатка зірвалися вихорцем і побігли (Жур., Звич. турботи, 1960, 91).
ВИХОРЕ́ЦЬ², рця́, ч.
1. Зменш. до ви́хор².
2. у знач. присл. вихорце́м. Сторчма (про волосся).
Ітимуть діти — вихорцем чуби… (Бичко, Вогнище, 1959, 99).
Словник української мови (СУМ-11)