вихорець
ВИХОРЕ́ЦЬ¹, рця́, ч.
1. Зменш. до ви́хор¹ 1.
Попереду з путівця пурхає клапоть пилу, другий, зводиться вихорець (Ю. Яновський);
Колосовський дивився на порожню дорогу, що зривалась де-не-де пилюкою вихорців між розімлілими гречками (О. Гончар);
Ген біля Домашиної хати зав'юнилось, завирувало, затріпотіло – народжувався малий вихорець (Є. Гуцало).
2. у знач. присл. вихорце́м. Швидко.
Та лиш тільки вона [Ганна Михайлівна] наблизилась, дівчатка зірвалися вихорцем і побігли (С. Журахович).
ВИХОРЕ́ЦЬ², рця́, ч.
1. Зменш. до ви́хор².
– Приїде [тато], синку, – поцілувала білястий вихорець... (Микита Чернявський);
Вітер пустував у вихорці, що розділяв його [Михайла] тверде русяве волосся над випуклим чолом (Р. Іваничук).
2. у знач. присл. вихорце́м. Сторчма (про волосся).
Ітимуть діти – вихорцем чуби... (В. Бичко).
Словник української мови (СУМ-20)