відвіку
ВІДВІ́КУ, присл. З давніх-давен, споконвіку.
Небо, наче море. Землю обхопило: Сонце плине й гріє, Як одвіку гріло (Щог., Поезії, 1958, 230);
Одвіку ми прив’язані були До тебе. Земле, всім єством, хотінням (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 18);
// із запереч. част. не. Ніколи.
Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде (Вовчок, 1, 1955, 205);
Залізниця має пройти по перелогах степу, що одвіку не орався (Гончар, Таврія… 1957, 638).
Словник української мови (СУМ-11)