відвіку
ВІДВІ́КУ, присл.
З давніх-давен, споконвіку.
Небо, наче море. Землю обхопило: Сонце плине й гріє, Як одвіку гріло (Я. Щоголів);
Одвіку ми прив'язані були До тебе, Земле, всім єством, хотінням (Л. Дмитерко);
// із запереч. част. не. Ніколи.
Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде (Марко Вовчок);
Залізниця має пройти по перелогах степу, що одвіку не орався (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)