віддихати
ВІДДИ́ХАТИ див. віддиха́ти.
ВІДДИХА́ТИ, а́ю, а́єш, рідко ВІДДИ́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДДИ́ХАТИ, відди́хаю, відди́хаєш і відди́шу, відди́шеш і ВІДДИХНУ́ТИ, ВІДІТХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. Те саме, що віддиха́тися 1.
Далі утер [Пархім] сльози, став віддихати, бо дух йому захвачує (Кв.-Осн., II, 1956, 477);
Коли Юра кінчає,.. він теж починає розповідати. Затинаючись, захлинаючись, ледве віддихуючи від хвилювання (Смолич, II, 1958, 51);
— Потривайте, ось я оддишу! (Н.-Лев., III, 1956, 129);
Відітхнувши, він почав звільна.. розв’язувати пакети (Фр., VII, 1951, 83).
2. рідко. Те саме, що ди́хати 1.
Целя стала коло.. вікна і віддихала холодним, бурею освіженим повітрям (Фр., II, 1950, 322);
Важко віддихуючи, опустивши натруджені руки,.. сиділа на лаві ключниця (Скл., Святослав, 1959, 79);
Вихилявсь [Мемет] у двері, щоб одітхнути вогким холодком [з моря] (Коцюб., І, 1955, 389).
3. тільки відітхну́ти, рідко. Зітхнути після нервового напруження.
— Тьху! пек тобі! цур!.. — одітхнув він врешті, — як налякало! — І пішов далі (Коцюб., І, 1955, 340);
Коли я, нарешті, опинився серед інтернаціональної маси червоноармійців, я ніби глибоко і вільно відітхнув (Ірчан, І, 1958, 310).
4. розм. Те саме, що відпочива́ти.
Прийшла до неї Олена Кубраківська, перетанцювавши, та й сіла біля неї віддихати (Кв.-Осн., II, 1956, 33);
Побачила [Муха] Бджолу близенько, "Добридень! — каже їй, — Оддиш хоч трохи, моя ненько. Сідай оттут мерщій" (Гл., Вибр., 1957, 104);
— Я мушу спічнути [спочити], відітхнути (Коб., III, 1956, 325);
Вже добігши до галявини, Сахно спинилася віддихнути (Смолич, І, 1958, 79).
Словник української мови (СУМ-11)