віднині
ВІДНИ́НІ, присл. З цього часу, від цієї пори.
— Нехай же знов моя коса чорніє, мов жалоба! Я сеї барви не зміню віднині вже до гроба (Л. Укр., І, 1951, 414);
— Наталю знаю я не віднині. Вона добра й гарна людина (Коб., III, 1956, 223);
Побратаються віднині у новій моїй оселі Труд натхненний на рівнині І пісні нові, веселі (Нагн., Вибр., 1957, 57).
◊ Відни́ні й до [кінця́] ві́ку — назавжди.
Співає народна дума: Що та слава славна Не вмре, не поляже Однині й до віку (Мирний, V, 1955, 373).
Словник української мови (СУМ-11)