вітрець
ВІТРЕ́ЦЬ, терцю, чол. Зменш.-пестл. до вітер.
[Михайло:] Вітрець подиха; пахощами якимись тягне, — здається, липа розцвіла (Михайло Старицький, Вибр., 1959, 141);
Свіжий вітрець обвівав русий вигорілий чуб косаря (Михайло Стельмах, На.. землі, 1949, 544).
Словник української мови (СУМ-11)