вітрець
ВІТРЕ́ЦЬ, терцю́, ч.
Зменш.-пестл. до ві́тер 1.
[Михайло:] Вітрець подиха [подихає]; пахощами якимись тягне, – здається, липа розцвіла (М. Старицький);
Навкруги – голий степ. Вітрець невеликий, а пронизує до кісток! (В. Малик);
Вітрець увірвався відкілясь з-за Дніпра до міста і вільно мчить, безжурний, гомінкими київськими вулицями (Б. Антоненко-Давидович);
Свіжий вітрець обвівав русий вигорілий чуб косаря (М. Стельмах);
* Образно. Про що він [Василь] грав, тужливий син степів і праці? Хіба він знав? Хіба те знав нічний вітрець, син неба і степів? (В. Винниченко);
Благословенний вітер! Такий же благословенний і чудесний, як і ті весняні голубливі вітерці його дитинства (І. Багряний).
Словник української мови (СУМ-20)