віщувати
ВІЩУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех.
1. Наперед визначати те, що буде, що станеться; пророкувати.
[Поліксена:] Кассандро, признавайся, значить, правда, що ти його [царя Ономая] кляла і віщувала йому й лідійцям згубу? (Л. Укр., II, 1951, 290);
— Коли я вчився в консерваторії, мені віщували велике майбутнє (Дмит., Розлука, 1957, 83);
// Своєю поведінкою, голосом указувати на те, що буде (про птахів).
А сич в лісі та на стрісі Недолю віщує (Шевч., II, 1953, 8);
Буде для нас кукувати зозуля, довге життя віщувать (Сос., І, 1947, 132);
// Інтуїтивно щось відчувати.
Серце в неї якось чудно заколотилось, мов щось недобре віщувало (Н.-Лев., І, 1956, 157);
Болить материне серце — віщує щось (Вас., II, 1959, 284).
2. Бути ознакою, прикметою того, що буде, що наступить.
Із хмари місяць показався, І од землі туман піднявся. Все віщувало добрий путь (Котл., I, 1952, 227);
Ікра щуки і тоненький кожушок луски на цибулі віщували ранню весну (Стельмах, Хліб.., 1959, 194);
// Указувати на щось; означати.
Кожен зна, що віщує такий сон, бо й самому не раз таке снилось (Свидн., Люборацькі, 1955, 112).
Словник української мови (СУМ-11)