гай
ГАЙ¹, га́ю, ч. Невеликий, нерев. листяний ліс.
На широкому острові між Старим та Новим Дніпром зеленіють сінокоси, цілі гаї вільхи та верб, розкидані кущі верболозу (Н.-Лев., II, 1956, 384);
Немає тут [в Америці] березових гаїв З їх білосніжною красою (Дмит., Осінь.., 1959, 4);
*Образно. Встають будинків силуети крізь риштовань мерехтливий гай (Сос., Щоб сади.., 1947, 116);
*У порівн. Чи поганий, чи добрий май — у колгоспі хліб родить, як гай (Укр.. присл.., 1955, 372);
// кого, чого, перен. Велика кількість.
Раптом гай квіток з’явився, Наче ярая весна (Л. Укр., IV, 1954, 128);
Цілий гай молодих дарувань, що виростають з року в рік, тішить наш погляд (Рильський, III, 1956, 379).
ГАЙ², ГАЙ-ГА́Й, виг.
1. Уживається для вираження жалю, співчуття, заклопотаності і т. ін.
Гай, гай! Чи міг же хто тоді подумать, що і Саул колись пророком стане? (Л. Укр., І, 1951, 430);
— Я повіявсь до Болоньї… Гай-гай! і там правда колись була, "та загула" (Морд., І, 1958, 103);
Гай, гай! Чи ви забулися, братове, Які то ночі в молодих літах Нам спати не давали! (Рильський, Вибр., 1940, 13).
2. нар.-поет. Уживається на початку речення як заспів у піснях.
— У туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай! гай! море, грай. Реви, скелі ламай! (Шевч., І, 1951, 200).
ГАЙ³, виг., у знач. присудк. сл., діал. Гайда.
Ноги на плечі та й гай у долину (Фр., IV, 1950, 395).
Словник української мови (СУМ-11)