гидота
ГИДО́ТА, и, ж.
1. тільки одн. Те, що викликає огиду.
— Звеліть вимести всю цю гидоту, викинути негідне, вимити підлогу та вікна (Моє життя в мист., 1955, 167);
Княгиня Ольга побачила бідність Константинополя, гидоту й бруд, які звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря (Скл., Святослав, 1959, 169);
// Поганий, підлий вчинок; підлість, мерзотність.
[Калеб:] Ми розумієм так твоє мовчання, що ти нічим не можеш оправдатись, бо тямиш всю гидоту свого вчинку (Л. Укр., III, 1952, 69);
— І те знаю, що кожному з вас він може першу-ліпшу гидоту зробити. Такий він тип (Шовк., Починається юність, 1938, 210).
2. перен. Про підлу, мерзенну людину; погань.
Гордо встала Оксаночка: — Щоб такій служить гидоті [шляхтячу], Крайте смерть на ешафоті (Мал., Зве-нигора, 1959, 235);
Я жандармів тих понищу, від гидот життя очищу (Тич., II, 1957, 24).
Словник української мови (СУМ-11)