гугнявий
ГУГНЯ́ВИЙ, а, е. Який говорить, співає нерозбірливо, у ніс.
— Зав’язала собі світ за тим ледащом… Рябий, гугнявий та ще й злодій (Коцюб., II, 1955, 31);
Ранком мене розбудив гугнявий молодий півник (Перв., Материн.. хліб, 1960, 118);
// З носовим відтінком.
Маленький сухий панок трохи гугнявим голосом викликає хлопців (Л. Укр., III, 1952, 557);
У дітей, що видужали від дифтерії, може статися тимчасовий параліч м’якого піднебіння, що цілком змінює нормальний голос і робить його гугнявим (Шк. гігієна, 1954, 309).
Словник української мови (СУМ-11)