деркач
ДЕРКА́Ч¹, а́, ч. Невеликий перелітний птах з жовтувато-бурим оперенням, який відзначається характерним скрипучим криком.
Не співає соловейко, Лиш деркач дере, Вмерла вже весна кохана, Жаль мене бере (Дн. Чайка, Тв., 1960, 347);
Висока трава чіплялася за ноги, скрипів деркач, кумкали жаби, але Сава Петрович нічого цього не помічав (Донч., VI, 1957, 175);
*У порівн. Брехач — як деркач: усе дерчить (Укр.. присл.., 1955, 189).
ДЕРКА́Ч², а́, ч.
1. Стертий віник.
Весела загадка сміється, Що із брехні спекла калач, — Як свіжий — віником він зветься, А як пристаріє — деркач (Гл., Вибр., 1957, 317);
Він.. пильно обтрусив старим деркачем великі й довгі, аж за коліно, чоботи й пішов до хати (Епік, Тв., 1958, 395);
*У порівн. Посіклася пишна грива, Мов деркач зробився хвіст (Воскр., З перцем!, 1957, 62).
2. перен. Про щось обсмикане, обірване.
— Треба вже, — заговорив панотець, — набрати для неї додільне платтячко, де ж їй ходити таким деркачем! (Свидн., Люборацькі, 1955, 73);
З мерзлої землі вставали деркачі брудного, дорідного, торішнього бур’яну (Ле, Мої листи, 1945, 183).
Словник української мови (СУМ-11)