дикун

ДИКУ́Н, а́, ч.

1. Людина з племені, яке перебуває на рівні первісної культури.

Лише дикуни.. могли видумати подібний танець (Фр., VI, 1951, 230);

Світ колись для дикуна Був обмежений рікою Чи горою, а чи пралісом (Рильський, І, 1956, 151);

*У порівн. Ольга все те [їжу] похапала, як дикун по довгім голоді (Кач., II, 1958, 73);

// перен., зневажл. Про грубу, некультурну людину.

Та раптом з Берліна дикі орди налетіли, Україну вбить хотіли й нашу мову солов’їну — дикуни з Берліна (Тич., II, 1957, 177);

— З цієї краси треба різати богинь і героїв, але цю красу нищить на вогні поміщик-дикун Коростишев. Він з мармуру випалює вапно! (Стельмах, Кров людська.., 1,1957, 55).

2. перен., розм. Відлюдна, сором’язлива людина.

На мене, маленького дикуна, справило все це [князівські будинки, парк, ставок] надзвичайне враження (Вас., Незібр. тв., 1941, 160).

3. рідко. Про дику рослину.

Не так давно з Тянь-Шаньських гір на Україну переселився дикун кок-сагиз (Рад. Укр.,4.ІХ 1949,1);

Стіною дому пнеться весело-гарячий дикун виноград (Вільде, Троянди.., 1961, 52).

Значення в інших словниках

1. дикун — дику́н іменник чоловічого роду, істота  Орфографічний словник української мови
2. дикун — див. ВАРВАР.  Словник синонімів Караванського
3. дикун — [диекун] -уна, м. (на) -унов'і/-ун'і, кл. -унеи, мн. -ни, -н'іў  Орфоепічний словник української мови
4. дикун — -а, ч. 1》 Людина з племені, яке перебуває на рівні первісної культури. 2》 перен., розм. Відлюдна, сором'язлива людина. 3》 рідко. Про дику рослину. 4》 розм. Той, хто відпочиває, подорожує без путівки, приватно.  Великий тлумачний словник сучасної мови
5. дикун — див. відлюдкуватий; дикий; жорстокий  Словник синонімів Вусика
6. дикун — ВА́РВАР (некультурна, малоосвічена людина, часто груба й жорстока в своїй поведінці, байдужа або й ворожа до культурних цінностей); ДИКУ́Н, ТРОГЛОДИ́Т книжн., ВАНДА́Л (той, хто знищує, руйнує культурні цінності).  Словник синонімів української мови
7. дикун — Дику́н, -на́; -куни́, -ні́в  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)