дисгармонія
ДИСГАРМО́НІЯ, ї, ж.
1. муз. Порушення гармонії, відсутність співзвучності; немилозвучність.
Глузували [в компанії] з невловимого ритму, з незвичної мелодії, з дисгармонії в акордах (Дн. Чайка, Тв., 1960, 48);
— Такі, як ви, все шукають «дисгармонії», «порваних струн», «розбитих арф» (Л. Укр., III, 1952, 696).
2. перен. Розлад, порушення відповідності чого-небудь з чимсь.
Балабушиха не просила на вечір ні одного батюшки, ні однієї матушки. Вона зачудувалась од такої несподіваної дисгармонії на балу й глянула на Балабуху дуже сердито (Н.-Лев., III, 1956, 246);
На помості я помічаю, що.. якась дисгармонія в них [ногах]: одна ступає тихо, а друга стука. Обмацую ноги — ну, так і є, згубив калошу (Коцюб., II, 1955, 240);
Реакційна естетика стверджує випадковість як вирішальний фактор художньої творчості. Звідси — фетишизація хаосу, дисгармонії, аритмії, алогічності, пустопорожнього трюкацтва (Літ. Укр., 26.ІІІ 1963, 4).
Словник української мови (СУМ-11)