дихнути
ДИХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. Однокр. до ди́хати 1.
Довідавсь дива й горя [Севастян]; Один був гріх: і не дихне, як не брехне (Гл., Вибр., 1957, 117);
Якщо дихнути на холодне скло, то тепле повітря на ньому охолоне. На склі з’являться крапельки води (Фіз. геогр., 5, 1956, 90);
Василина почувала, що на її лице неначе хто дихнув огнем (Н.-Лев., II, 1956, 53);
*Образно. Високий комин гуральні дихнув клубами диму (Коцюб., II, 1955, 39).
◊ Дихну́ти на по́вні гру́ди — відчути цілковите полегшення, волю і т. ін.
Бесараби й буковинці — Визволені люди, Лиш тепер вони дихнули На повнії груди (Укр.. думи.., 1955, 463);
Не ма́ти коли́ [й] дихну́ти — не мати вільної хвилини.
Нехльода скаржився на нестерпні умови роботи, на велику завантаженість, таку велику, що немає коли дихнути від усякої роботи (Шиян, Баланда, 1957, 147);
Не [нава́житися] дихну́ти — притаїтися, завмерти (від напруження, страху і т. ін.).
Крихітний шматочок життя тлів у нім [хлопчику], ми намагалися не дихнути, щоб не загасити (Ю. Янов., II, 1954, 13);
Не те що відповісти — він і дихнути не наважиться… (Шовк., Інженери, 1956, 35).
2. Повіяти, дмухнути.
Всміхнулося сонце, дихнув вітрець (Фр., XIII, 1954, 316);
У наші обличчя дихнула прохолода — вісник близької води (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 80).
Словник української мови (СУМ-11)