доконати
ДОКОНА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех., розм.
1. Довести кого-небудь до важкого фізичного або морального стану; замучити.
А Марина сидить собі, Уже й не говорить І не плаче… отак її Доконав, небогу, Той правитель (Шевч., І, 1951, 249);
До броні! Настала година слушна За рідний край стать в обороні, Бо вже доконала неволя Страшна… (Стар., Поет. тв., 1958, 39);
Є в нього свій метод знеславити і доконати людину, котру взяв під сумнів (Грим., Незакінч. роман, 1962, 211);
// Погубити, знищити кого-небудь.
Щоб вільно жити, працювати, треба фашистів доконати (Укр.. присл.., 1955, 410);
[Андрій:] Візьми ніж, удар мене ось сюди!.. Доконай моє тіло!.. Душу мою ти вже убив!.. (Кроп., І, 1958, 492);
На денікінську валку налетіла червона кіннота і доконала недобитків (Минко, Моя Минківка, 1962, 141).
2. рідко. Зробити, здійснити що-небудь.
[Кунаш:] Знайте, люди, Що Гостомисл задумав нині рано Велике діло доконать (Фр., IX, 1952, 284);
А чого не може й зрада, лютий розбрат доконає (Л. Укр., І, 1951, 395).
◊ Докона́ти свого́ — домогтися свого, досягнути своєї мети.
Та вже бим [б] рачки ліз, а свого доконав (Номис, 1864, № 3338);
Докона́ти свого́ сло́ва — виконати обіцяне.
— А чому ж ти свого слова не доконала? Казала, що зробиш, та й ні (Сл. Гр.).
Словник української мови (СУМ-11)