домовина
ДОМОВИ́НА, и, ж.
1. Місце, де поховано померлого; могила.
— Чи пронизала тебе вража куля у бої [бою]?.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину? (Мирний, II, 1954, 65);
*У порівн. Було темно, мов у домовині (Кач., II, 1958, 421).
2. Те саме, що труна́.
Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину — і засипають Без домовини (Шевч., II, 1953, 150);
Опанас ішов за домовиною, не зводячи очей з свого сина (Довж., Зач. Десна, 1957, 60);
Заможніші селяни купують рівні стовбури на дошки або домовини (Стельмах, Хліб.., 1959, 77);
*Образно. Хлопцеві вдалося нарешті видертися з панцирної домовини [броньовика] (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 26).
◊ До домови́ни — до смерті.
Побрались; І тихо, весело прийшли, Душею-серцем неповинні, Аж до самої домовини (Шевч., II, 1953, 343);
Заганя́ти (загна́ти) в (у) домови́ну кого — доводити кого-небудь до смерті, прискорювати чию-небудь смерть.
Скрізь [дочка] безсоромно ходить з одкритим лицем, .. добивається освіти й заганяє батька у домовину (Коцюб., II, 1955, 142);
Пора́ ляга́ти (лягти́) в (у) домови́ну — пора вмирати.
— Хіба ж ти не бачиш, яка я стара? Мені в домовину лягати пора (Греб., І, 1957, 87);
Хоч живце́м лізь (ляга́й) у зе́млю (у домови́ну) див. живце́м.
Словник української мови (СУМ-11)