дудніти

ДУДНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок.

1. Видавати рівні, протяжні звуки, схожі на гул.

Навкруги лунали музики, дудніли бубни і полошили нічну тишу п’яні пісні (Коцюб., II, 1955, 31);

Літак все дуднів і дуднів позаду нас (Смолич, III, 1959, 510);

*Образно. В такі вечори гуртожиток завжди хвилювався і дуднів, мов вулик (Гур., Друзі.., 1959, 116).

2. Утворювати, видавати які-небудь звуки; створювати відгомін якихось звуків.

Десь у віддалі дудніли мірні важкі кроки кінного патруля (Фр., VI, 1951, 163);

Лідчині кроки дуднять в коридорі, а потім зовсім стихають (Вільде, Б’є восьма, 1945, 63);

// безос.

За кожним вибухом дудніло в штольні (Фр., VIII, 1952, 414);

Вони вслухались в звуки таємничі: Гуло, мов грім невидної грози, Дудніло, мов повзли тяжкі вози (Бажан, Роки, 1957, 229).

[Аж] земля́ (корчма́ і т. ін.) дудні́ла — про велику силу виявлення якої-небудь дії.

Пани гуляли.., мужики їх колесом обступали і реготалися, аж корчма дудніла (Стеф., І, 1949, 127);

Земля дудніла під ногами, коли, бувало, пуститься [Марина] в танок… (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 121).

Словник української мови (СУМ-11)