дутик
ДУ́ТИК, а, ч., розм.
1. Предмет з порожниною усередині, наповненою повітрям; надутий предмет.
Фурман смикнув віжками, рисак рвонув з місця, фаетон аж підкинуло — м’яко, на товстих «дутиках» — і він швидко покотив угору (Смолич, V, 1959, 129).
2. Людина з повним, пухнатим обличчям.
Кусали її [бджоли] і тим робили часом з любенького личенька нввіть що: з одного боку глянь — Мелася, її щічки, її вічко, а з другого боку глянь — якийсь дутик… (Вовчок, І, 1955, 340).
Словник української мови (СУМ-11)