жалко
ЖА́ЛКО.
1. присудк. сл. Те саме, що жаль² 1.
Жалко їй [матері] було своєї дитини, знівеченої, страшної, а все ж своєї, все ж дитини… (Мирний, І, 1954, 56);
Їй чогось зразу жалко стало на людей, на свою родину… (Коцюб., І, 1955, 58).
2. у знач. присудк. сл. Про почуття смутку; про журбу, тугу за ким-, чим-небудь; сумно.
Оксані щось дуже на серці жалко було… (Кв.-Осн., II, 1956, 448);
— Жалко стало й за селом рідним, де я зріс (Коцюб., І, 1955, 141);
Дедалі стихав шерех кроків, і їй чогось зробилося жалко і боляче (Стельмах, Хліб.., 1959, 352);
// із спол. що і з інфін. Про почуття жалю з приводу чого-небудь.
— Мені дуже жалко, що рішаюся Василя, та нігде дітись! (Кв.-Осн., II, 1956, 59);
Йому жалко стало, що він не може посватати Гашіцу (Коцюб., І, 1955, 245);
— Жалко покидати тебе, рідне Полісся, і тебе, високе ясне сонце!.. (Гончар, III, 1959, 38).
3. присудк. сл., чого і з інфін. Про небажання витрачати, віддавати що-небудь, позбуватися чогось.
[Любов:]Ну, нащо ви моїх попелюшок прогнали, невже вам жалко п’ятака? (Л. Укр., II, 1951,20);
Тяжко нести, та жалко кидать (Укр.. присл.., 1955, 164).
4. рідко. Присл. до жалки́й 3.
Мокрий, зруділий лист.. жалко тріпавсь між чорних галузок (Коцюб., II, 1955, 249).
Словник української мови (СУМ-11)