жалко

ЖА́ЛКО.

1. присудк. сл. Те саме, що жаль² 1.

Жалко їй [матері] було своєї дитини, знівеченої, страшної, а все ж своєї, все ж дитини… (Мирний, І, 1954, 56);

Їй чогось зразу жалко стало на людей, на свою родину… (Коцюб., І, 1955, 58).

2. у знач. присудк. сл. Про почуття смутку; про журбу, тугу за ким-, чим-небудь; сумно.

Оксані щось дуже на серці жалко було… (Кв.-Осн., II, 1956, 448);

— Жалко стало й за селом рідним, де я зріс (Коцюб., І, 1955, 141);

Дедалі стихав шерех кроків, і їй чогось зробилося жалко і боляче (Стельмах, Хліб.., 1959, 352);

// із спол. що і з інфін. Про почуття жалю з приводу чого-небудь.

— Мені дуже жалко, що рішаюся Василя, та нігде дітись! (Кв.-Осн., II, 1956, 59);

Йому жалко стало, що він не може посватати Гашіцу (Коцюб., І, 1955, 245);

— Жалко покидати тебе, рідне Полісся, і тебе, високе ясне сонце!.. (Гончар, III, 1959, 38).

3. присудк. сл., чого і з інфін. Про небажання витрачати, віддавати що-небудь, позбуватися чогось.

[Любов:]Ну, нащо ви моїх попелюшок прогнали, невже вам жалко п’ятака? (Л. Укр., II, 1951,20);

Тяжко нести, та жалко кидать (Укр.. присл.., 1955, 164).

4. рідко. Присл. до жалки́й 3.

Мокрий, зруділий лист.. жалко тріпавсь між чорних галузок (Коцюб., II, 1955, 249).