жура
ЖУРА́, и́, ж., діал. Журба.
Купа дров і жура — Що з них двох тяжче є? В дровах труп лиш згора, А в журі все життя (Фр., XI, 1952, 78);
Ой, є в мене три жури Та й на моїй голові (Укр.. лір. пісні, 1958, 404);
Спати не буду, бо маю журу (Стеф., Вибр., 1949, 192).
Жура́ обгорну́ла (гри́зла) кого; Жура́ наляга́є (налягла́, наля́же) на кого-що-кого-небудь охопили сильні переживання, важкі почуття.
Жура обгорнула мене, як кожух узимі (Фр., IV, 1950, 401);
Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло (Коцюб., II, 1955, 339);
Гей, до недавнього часу не знав Софрон, що стільки жури наляже на його розумну голову (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 108);
З (від) жури́ — через переживання, важкі почуття.
Батько прогайнував усе, мати з жури вмерла, діти пішли в поневірку (Кобр., Вибр., 1954, 18);
Навіва́ти журу́ — викликати переживання, важкі почуття.
Вітер шелестить у верхів’ї дерев, навіваючи журу (Цюпа, Три явори.., 1958, 50).
Словник української мови (СУМ-11)