замічати
ЗАМІЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАМІ́ТИТИ, і́чу, і́тиш, док., розм.
1. перех., також із спол. що. Те саме, що поміча́ти.
Замічати я стала, що вона почала кудись ходити (Вовчок, І, 1955, 261);
— Старайся і уперед; що замітиш, що почуєш, зараз мені сказуй [доповідай]! (Кв.-Осн., II, 1956, 407);
Замітив [Яким] укінці, що ніхто його не слухає (Ков., Світ.., 1960, 6).
2. неперех. Брати до уваги, примічати; запам’ятовувати.
Замічай, куличок, куди чайка летить (Номис, 1864, № 5702);
— Бач, як гарно розумні люди говорять, — сказала вдова своєму Антонові. — Замічай, то й сам колись будеш розумним (Барв., Опов.., 1902, 310);
Всі гуртом прохали проказати знову з початку. — Дужче замітимо, — сказав Петренко (Гр., II, 1963, 79).
3. тільки док., неперех., рідко. Висловити вголос яке-небудь спостереження, зауважити щось.
— Не дуже-то вона й бідна, як до нового хліба ще повні мішки стоять, — замітив хтось (Григ., Вибр., 1959, 116);
— Тепер уже дівчата так не бавляться, — замітив батько.. — Тепер про що хоч говори з ними! Вчені! (Мак., Вибр., 1954, 241).
Словник української мови (СУМ-11)