збрехати
ЗБРЕХА́ТИ, збрешу́, збре́шеш, док., розм. Док. до бреха́ти 1.
— Він зроду ні пилинки не вкрав і на волосинку не збрехав (Кв.-Осн., II, 1956, 288);
Кому вдалося раз збрехати, Тому вже віри більш не ймуть (Бор., Тв., 1957, 171);
— Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не міг (Гончар, III, 1959, 34);
// Розповісти що-небудь цікаве, веселе.
[Гарасим:] Люблю я, брат, кобзарів: хоч збреше що, заспіває (Мирний, V, 1955, 86);
[Платон Гаврилович:] Іди ось покуштуєш, чи гарно варення уварилось. Може, що збрешеш веселеньке (Вас., III, 1960, 138).
Я́к би (щоб, коли́ б) не збреха́ти — уживається для вираження непевності в чому-небудь; відповідає знач. вставн. сл. здається.
Ішли, і як би не збрехати, Трохи не з пару добрих гін (Котл., І, 1952, 147);
Пережив [Йонеску] трьох жінок.. А останню він, щоб не збрехати, взяв, як йому доходило дев’ятого десятка (Смолич, І, 1958, 46).
Словник української мови (СУМ-11)