куна
КУНА́, и́, ж.
1. рідко. Те саме, що куни́ця 1, 4.
— Да поїдем, братці, у чистеє поле. У чистеє поле куну ловити (Чуб., III, 1872, 283);
Одягаються [пани] у легкі дорогі шовки у літі, а як зима — беруть на себе м’якенькі оксамити, обгортаються теплими кунами та бобрами (Вовчок, І, 1955, 380);
Гривня поділялась на дрібніші грошові одиниці і дорівнювала 20 нагатам, або 25 кунам (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 439);
*У порівн. Хильцем шморгнули [брати], мов куни, гущавиною (Фр., VIII, 1952, 241).
2. розм., рідко. Пробій у дверях, воротах і т. ін.
По сій мові замки пудові у дверей [дверях] забряжчали, і засуви у кунах залізні важкі завищали (Сл. Гр.).
3. заст. Залізна скоба, прибита у церкві, в яку вкладали руку жінки, караючи її за порушення правил пристойності.
— Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тільки бери ту, що стоїть на рундуку, біля куни, та у руках червону маківку держить (Кв.-Осн., II, 1956, 215);
Старі люди гомоніли, що треба її.., по давньому звичаю, забити на ніч у церкву в куну, замкнувши руку залізною дужкою (Н.-Лев., II, 1956, 82).
4. заст. В’язниця.
Тільки що стало на світ займатись, заскрипіли залізні ворота під баштою, і з куни вивели Кобзу, Остапа, Барила і ще двох січовиків (Стор., І, 1957, 385);
[Олеся:] Хто кинувся обороняти своє добро, того велено було у кайдани забити та в куну вкинути (Кроп., II, 1958, 299).
Словник української мови (СУМ-11)