куняти
КУНЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., розм. Те саме, що дріма́ти.
— Певно, що Одарка не гаптує: або спить або так куняє (Вовчок, І, 1955, 46);
Шкода, що часом я на лекціях куняв (Рильський, Поеми, 1957, 251);
*Образно. Місто заснуло; скелі стояли над водою, неначе тяжку думу думали; куняв ліс на горі, сумували зелені верби (Н.-Лев., І, 1956, 53);
На кручі куняли гармати з позатиканими горлянками (Головко, І, 1957, 78).
Словник української мови (СУМ-11)