ложка
ЛО́ЖКА, и, ж. Предмет столового прибору, яким набирають рідку або розсипчасту страву.
Присунулись гості до миски й почали носити страву з миски до рота, підкладаючи під ложку хліб, щоб не закапати скатірки (Коцюб., І, 1955, 44);
Сіли обідати в сінях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок і думали — кожен про своє (Головко, І, 1957, 107);
// чого і без додатка. Кількість страви, набрана цим предметом.
Укинула Пріська ложку каші в рот; не пожувавши, ковтнула (Мирний, III, 1954, 47);
Мати з’їла дві-три ложки та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною (Коцюб., І, 1955, 15);
// перен., розм. Мала кількість, крапля чого-небудь.
Хіба не видно он по тій сумовитій корові, на хребті якої походжає ворона, що Гранчакові діти сидять без ложки молока? (Стельмах, І, 1962, 224).
◊ В ло́жці [води́] не спійма́ти (пійма́ти) кого — про хитру, спритну людину.
Сестра її там така, що і в ложці води не піймаєш (Барв., Опов.., 1902, 202);
Людина він досвідчена, хитра. Його і в ложці не спіймаєш… Такий, що з піску мотузки суче… (Руд., Остання шабля, 1959, 42).
Словник української мови (СУМ-11)