лунати
ЛУНА́ТИ, а́є, недок.
1. Те саме, що звуча́ти 2.
Далеко співи десь лунають, На небі зірка миготить (Пісні та романси.., II, 1956, 209);
Його голос лунав по пустім коридорі і відбивався десь далеко в другім його кінці (Фр., VI, 1951, 336);
Громом молодим котилося над нами, лунало на ланах: "Вперед за владу Рад!" (Сос., І, 1957, 261);
— Всі на Сиваш! Море гатити! — лунало з краю в край села по нічних вулицях, по дворах (Гончар, II, 1959, 428);
// Бути сповненим звучання.
Лунає співом, ляском, криком ліс (Фр., XIII, 1954, 133);
// Звучати як відзвук, відгомін чого-небудь.
Щось гукне: "Химо! Химо!" — та й піде гук по темному бору, аж лунає (Вовчок, І, 1955, 53);
Площа ще де-де лунала від кроків людей (Фр., VII, 1951, 355);
// безос.
— Ха-ха-ха! — лунало довгою вулицею просторого села від срібного дівочого сміху (Кобр., Вибр., 1954, 163).
◊ Луна́ти у ву́хах (у се́рці і т. ін) — зберігатися в пам’яті, не стиратися в пам’яті.
Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою, слухаючи, як той згук "білих грошей" лунав в її вухах (Коцюб., І, 1955, 95);
В його душі лунає пісня незнайомої дівчини (Н.-Лев., II, 1956, 170);
У Тихона в ухах лунав іще її голос стримано-хвильний (Головко, II, 1957, 116).
2. перен. Поширюватися далеко, бути відомим скрізь.
Пісня [кобзаря] не вмирає, На весь мир лунає (Л. Укр., І, 1951, 9);
Голос радянських драматургів лунає серед борців за мир у всьому світі (Літ. газ., 31.VIII 1950, 1).
Словник української мови (СУМ-11)