лунати
ЛУНА́ТИ, а́є, недок.
1. Те саме, що звуча́ти 2.
Голос Семена Івановича лунав по лісу чимраз гучніше й азартніше (Б. Антоненко-Давидович);
У свiтлицi лунало багато голосiв, бряжчали келихи, дзвенiли братини (С. Скляренко);
Цього разу не стукало вічно у дверях, не лунала команда встати (А. Дімаров);
Якийсь час іще лунав оркестр, завершуючи всю сцену потужною і трагічною, та все-таки, в чомусь найсуттєвішому, оптимістичною кодою (Ю. Андрухович);
В городі розпочалися торги, лунали пісні, музика, лилося вино (П. Загребельний);
// Бути сповненим звучання.
Лунає співом, ляском, криком ліс (І. Франко);
// Звучати як відзвук, відгомін чого-небудь.
Щось гукне: “Химо! Химо!” – та й піде гук по темному бору, аж лунає (Марко Вовчок);
Кроки людей лунають дзвінко, самотньо у височенних колодязях вулиць (В. Винниченко);
Він кричав тоді, коли мали утихнути удари пари копит та іще не лунало удару інших (Г. Колісник);
Деколи з-під землі лунає стукіт коліс (Ю. Винничук);
// безос.
– Ха-ха-ха! – лунало довгою вулицею просторого села від срібного дівочого сміху (Н. Кобринська);
– Ігор тут! Ігор з нами! – лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в бій (В. Малик).
2. перен. Поширюватися далеко, бути відомим скрізь.
Пісня [кобзаря] не вмирає, На весь мир лунає (Леся Українка);
Дванадцять їздців В опівнічну їде годину, Розпучливий спів Лунає на всю Україну (Б. Лепкий);
Скрізь ця лунатиме слава, де промінь світання сягає (Борис Тен, пер. з тв. Гомера).
◇ (1) Луна́ти (стоя́ти) у ву́хах (рідко в у́хах) – чітко зберігатися в пам'яті (про що-небудь щойно почуте); звучати.
А її .. веселий регіт все ще лунав в його вухах (І. Нечуй-Левицький);
У вухах і досі стояв гамір, лемент, пісні (Є. Гуцало);
Він прислухався до тріскоту крижин, а у вухах все ще лунав набат на січовому майдані (В. Чемерис);
Дикторка Целіна Нахлік, прочитавши повідомлення про закінчення передач, вибухла спазматичним плачем, тепер той плач стояв нам у вухах (Ю. Винничук).
Словник української мови (СУМ-20)