любенько
ЛЮБЕ́НЬКО.
1. Присл. до любе́нький.
Скажи ж [Олеся] мені правду, словечко вірненьке, Чи коли привернешся до мене любенько? (Пісні та романси.., II, 1956, 260);
Привіз мене чоловік на своє господарство.. Як-то жили ми любенько! (Вовчок, І, 1955, 4);
— Куди ж ти поспішаєшся? Чи, то ж не вільно нам і тепер любенько побалакати? (Л. Янов., І, 1959, 333).
2. Те саме, що гарне́нько.
Проти сонечка Жаб тих ярчак На березі грівся любенько (Манж., Тв., 1955, 256);
// у знач. присудк. сл.
Як же то на ній усе чепурненько, любенько.. — як на картинці (Кв.-Осн., II, 1956, 320).
3. розм. Те саме, що любі́сінько.
Дивувались довго люди, Де вона сховалась,.. А вона вночі любенько В Вілії втопилась (Шевч., II, 1953, 159).
Словник української мови (СУМ-11)